Зорро
| Зорро | |
|---|---|
 | |
| Кульпео (Lycalopex culpaeus) | |
| Біологічна класифікація | |
| Домен: | Еукаріоти (Eukaryota) |
| Царство: | Тварини (Animalia) |
| Тип: | Хордові (Chordata) |
| Клада: | Синапсиди (Synapsida) |
| Клас: | Ссавці (Mammalia) |
| Ряд: | Хижі (Carnivora) |
| Родина: | Псові (Canidae) |
| Триба: | Canini |
| Підтриба: | Cerdocyonina |
| Рід: | Lycalopex Burmeister, 1854 |
| Види | |
| |
 | |
| Синоніми | |
|
Pseudalopex | |
 Вікісховище: Pseudalopex | |
Зорро, або Південноамериканська лисиця (Lycalopex) — рід хижих ссавців родини псових (Canidae). Поширені у Південній Америці за межами басейну Амазонки: Еквадор, Перу, Чилі, Аргентина, Болівія, Парагвай, Уругвай, Бразилія[1]. Це переважно нічні види, всеїдні; займають різноманітні середовища існування від 0 до 4500 м над рівнем моря.
Звичайна назва представників роду — ісп. zorro або порт. raposa, що означає «лисиця». Перша назва інколи перекладається українською у видозміненому вигляді як «зорро»[2]. Відомий синонім родової назви — Pseudalopex.
Хоча тварини цього роду мають багато спільних рис із лисицями, вони також істотно нагадують псів, настільки, що їх називають вовками. Найчисельнішим видом роду є зорро сірий (Lycalopex griseus): з великими вухами, вираженим характерним забарвленням, жорстким хутром. Lycalopex досягають довжини голови й тулуба від 53 до 120 см, довжина хвоста становить від 25 до 50 см. У межах роду Lycalopex culpaeus є найбільшим, а Lycalopex sechurae — найменшим. Хутро зазвичай густе, з щільним підшерстям і довгим остєвим волоссям. Верхня частина зазвичай агутієво-сірого кольору з жовто-коричневим, тоді як низ зазвичай блідіший. Голова, вуха та шия часто червонуваті. Хвіст довгий, пухнастий і чорний на кінчику[3]. Вони відрізняються від лисиць, на яких зовні дещо схожі, круглими, а не еліптичними зіницями та довшими хвостами, що торкаються землі[4].
Дослідження 2010 року, проведене з використанням методу молекулярного годинника, показало, що лікалопеції мають північноамериканське походження, відокремившись від свого останнього спільного предка з майконгом та ателоцином між 2,4 та 2,7 мільйонами років тому, незадовго до формування Панамського перешийка, що дозволило їм потрапити до Південної Америки під час Великого американського обміну[5]. Однак, аналіз послідовностей HV1 та HV2 мітохондріальної ДНК усіх живих видів показав, що зорро відокремилися між 1 і 3 мільйонами років тому, після формування Панамського перешийка, і що перша диверсифікація в живі види відбулася лише 1 мільйон років тому з L. vetulus, найбазальнішим видом роду. Друга фаза диверсифікації, ймовірно, відбулася в Чилі або Аргентині, причому найновіша диверсифікація - між L. culpaeus та L. griseus, яка, за оцінками, відбулася між 600 000 і 350 000 років тому. Дослідження також виявило, що кілька особин виду L. gymnocercus несуть гаплотипи, що відносяться до L. griseus, у районах, де останній відсутній. Це свідчить про те, що ареал L. griseus ширший, ніж очікувалося, або що два види схрещувалися[6].
Філогенетичні зв'язки в межах підтриби Cerdocyonina, до якої належить рід Lycalopex, можна переглянути у відповідній статті. Наведене ж нижче філогенетичне дерево показує еволюційні зв'язки між видами Lycalopex на основі молекулярного аналізу послідовностей контрольної області мітохондріальної ДНК[7]:
| Lycalopex |
| ||||||||||||||||||||||||||||||
.png){kind=small}
.png){kind=small}
.png){kind=small}
| № | Вид | Морфометрія | Зовнішність | Поведінка |
|---|---|---|---|---|
| 1 | Магеллановий собака (L. culpaeus) | Довжина тіла: 63–103 см, довжина хвоста 32–53 см, маса 6.7–14 кг | Це найбільший представник роду Lycalopex. Кульпео різняться за забарвленням, зі світлішими особинами в північних частинах ареалу. Підборіддя та черево білі або світло-коричневі. Вуха, шия, ноги, боки та верхівка голови коричневі або червонувато-коричневі. Ділянка навколо хвоста зазвичай темніша, іноді темно-сіра. Хвіст пухнастий і сірий з чорним кінчиком і темнішою ділянкою біля крижа | Це одиночний вид поза сезоном розмноження. Схема активності різниться географічно; вони, здається, ведуть нічний спосіб життя в Аргентині, високогір'ї Перу, чилійській пустелі та Магальянес, але в центральному Чилі вони ведуть денний або сутінковий спосіб життя. Це всеїдні тварини. Здобиччю є дикі копитні, зайці, вівці та дрібні ссавці, а також комахи, птахи та ящірки; також їдять падло та фрукти |
| 2 | Lycalopex fulvipes | Довжина тіла: 48–59.1 см, довжина хвоста 17.5–25.5 см, маса 1.9–3.9 кг | Малий псовий з міцною статурою, видовженим і компактним тілом і короткими лапами. Морда мала й тонка. Шерсть густа, від темно-сірого до майже чорного кольору, з характерним іржаво-червоним кольором на гомілках та навколо вух. Низ, груди, нижня сторона морди та внутрішня сторона вух мають блідо-кремовий до білого колір. Хвіст відносно короткий і пухнастий, темно-сірий | Особини активні вдень і вночі. Особини живуть поодинці поза періодом розмноження. Опортуністично-всеїдний раціон змінюється сезонно: ссавці, птахи, рептилії, комахи, фрукти та насіння |
| 3 | Lycalopex griseus | Довжина тіла: 50–66 см, довжина хвоста 11.5–36 см, маса 1.9–5 кг | Хутро плямисто-сіре, низ блідіше сірий. Голова іржавого кольору з білими цятками та чорною плямою на підборідді | Вид веде нічний спосіб життя. Одна пара, що розмножується, має територію цілий рік і, здається, є центром соціальної системи. Деякі самці спаровуються з іншими підлеглими самками, які потім допомагають виховувати дитинчат головної самки. Ці лисиці, як правило, взимку живуть поодинці. Тварини всеїдні, і їхній раціон змінюється залежно від сезону. Перевага надається європейським кроликам та птахам, а також фруктам, насінню, ягодам, дрібним ссавцям, комахам, скорпіонам, ящіркам, жабам та пташиним яйцям; хижацтво овець мінімальне, і зазвичай у вигляді падла |
| 4 | Пампаська лисиця (L. gymnocercus) | Довжина тіла: 50.5–74 см, довжина хвоста 22.6–41 см, маса 3–8.2 кг | Це вид середнього розміру з плямистою сірою спиною та блідішим сірим низом. Голова, шия та великі вуха червонуваті, як і зовнішні боки ніг. Морда чорна аж до куточків рота. Як і в інших видів роду, довгий, пухнастий хвіст має дві чорні плями: одну на верхній стороні біля основи, а іншу на кінчику | Вони ведуть відносно одинокий спосіб життя, за винятком періоду розмноження та догляду за дитинчатами. Хоча вони переважно нічні, вони можуть бути активними вдень у районах з низькою популяцією людей. Вид всеїдний, але харчується переважно м'ясом. Приблизно 75% раціону складають у рівних відсотках мишоподібні, зайцеподібні та птахи. Додатково L. gymnocercus їдять жаб та ящірок, іноді фрукти й стебла цукрової тростини |
| 5 | Lycalopex sechurae | Довжина тіла: 50–78 см, довжина хвоста 27–34 см, маса 2.2–4.2 кг | Голова мала, з вузькою та короткою мордочкою. Колір шерсті сіруватий, з блідим підшерстям та агутієвим покривним волоссям. Низ тіла білий, палевий або кремовий. Обличчя сіре з вузьким рудувато-коричневим кільцем навколо очей, темна морда та білі верхня губа й підборіддя. Горло та груди білі із сірою смугою або комірцем через груди. Верхні частини кінцівок зазвичай червонуваті. Лапи білуваті. Хвіст тонкий, відносно довгий, густо вкритий шерстю, закінчується темним кінчиком | Зазвичай живе поодинці, хоча іноді зустрічається парами або з дитинчатами: більші групи зазвичай спостерігаються лише там, де зосереджена їжа. Вид всеїдний, за потреби — стає вегетаріанцем. У пустелях і сухих лісах раціон містить фрукти, гризунів, птахів, рептилій, комах і скорпіонів, а вздовж прибережних пляжів — крабів, падло, морських птахів та їхні яйця |
| 6 | Lycalopex vetulus | Довжина тіла: 49–71.5 см, довжина хвоста 25–38 мсм, маса 2.5–4.1 кг | Малий псовий з малою головою, короткою мордочкою, тонкими тулубом і кінцівками. Колір шерсті — сиво-сірий, верхня частина тіла блідо-сіра, а низ — від жовтого до палевого. Можуть зустрічатися майже меланістичні форми. Самці можуть мати смужку чорного волосся від потилиці до кінчика хвоста. Передня частина шиї біла, а груди та решта шиї — жовто-коричневі. Ноги коричнево-жовті або червонуваті, а стегна перетинає темна смуга. Кінчик хвоста та верхня основа чорні | Зазвичай боязкі, але агресивно захищають своїх дитинчат. Зазвичай вони використовують нори броненосця як барлоги та ведуть денний спосіб життя, але часто активні вночі та в сутінках. Батьки часто подорожують зі своїм дорослим потомством, і конфлікт за територію виникає між батьками та потомством під час сухого сезону. Всеїдні, вони, здається, спеціалізуються на термітах (Syntermes sp.), але також можуть їсти гризунів, фрукти, коників, гнойових жуків. |
На лисиць зорро дозволено полювання в Аргентині, де їх удосталь. Переважно промисел направлений на добування м'якої шкіри. Там зорро мають прізвисько «убивця ягнят» через переконання, що вона краде й поїдає домашню худобу. Насправді, молоді ягнята — рідкісна здобич всеїдних зорро. Основний раціон цих тварин складають гризуни, зайцеподібні, інші дрібні ссавці, птахи, комахи, фрукти, цукрова тростина й інша рослинна їжа. Вони здебільшого нічні види, але деякі особини іноді активні вдень. Їхні нори зазвичай знаходяться в скелях, під деревами, в кущах або в ямах, виритих іншими тваринами, такими як броненосці або гірські віскачі. Це здебільшого нічні тварини. Зорро — моногамні, народжують після вагітності тривалістю 55–60 днів до чотирьох або п'яти дитинчат на рік. Самець бере участь у догляді за потомством[1][3].
Згідно з МСОП один вид має статус EN (Lycalopex fulvipes), а два види — NT (Lycalopex sechurae і Lycalopex vetulus). Популяції двох видів зменшуються (Lycalopex fulvipes і Lycalopex vetulus). Основними загрозами є руйнування середовища існування. Суттєвою загрозою є переслідування людьми (мисливцями та фермерами) й напади домашніх собак. Смерті на дорогах є причиною великої кількості втрат особин у популяціях. Збільшення контактів між Lycalopex та людьми й домашніми тваринами може призвести до розвитку нових еколого-епідеміологічних взаємозв'язків[1].
Lycalopex culpaeus
Lycalopex fulvipes
Lycalopex griseus
Lycalopex gymnocercus
Lycalopex sechurae
Lycalopex vetulus
_3.png)
- 1 2 3 The IUCN Red List of Threatened Species
- ↑ Про назву «зорро» в іспанській ономастиці див. es:Zorro#cite note-0
- 1 2 Nowak, R. M. Walker's Carnivores of the World. — Johns Hopkins University Press, 2005. — ISBN 978-0801880322.
- ↑ Spencer Fullerton Baird, The mammals of North America: the descriptions of species based chiefly on the collections in the museum of the Smithsonian institution, J. B. Lippincott & Company, 1859, p. 103
- ↑ Perini, F. A.; Russo, C. A. M.; Schrago, C. G. The evolution of South American endemic canids: a history of rapid diversification and morphological parallelism // Journal of evolutionary biology. — 2010. — Вип. 23. — № 2. — С. 311–322. — DOI:10.1111/j.1420-9101.2009.01901.x.
- ↑ Tchaicka, L.; Freitas, T. R. O. D.; Bager, A.; Vidal, S. L.; Lucherini, M.; Iriarte, A.; ... & Eizirik, E. Molecular assessment of the phylogeny and biogeography of a recently diversified endemic group of South American canids (Mammalia: Carnivora: Canidae) // Genetics and Molecular Biology. — 2016. — Вип. 39. — № 3. — С. 442–451. — DOI:10.1590/1678-4685-GMB-2015-0189.
- ↑ Tchaicka, Ligia; Freitas, Thales Renato Ochotorena de; Bager, Alex; Vidal, Stela Luengos; Lucherini, Mauro; Iriarte, Agustín; Novaro, Andres; Geffen, Eli; Garcez, Fabricio Silva; Johnson, Warren E.; Wayne, Robert K.; Eizirik, Eduardo (2016). Molecular assessment of the phylogeny and biogeography of a recently diversified endemic group of South American canids (Mammalia: Carnivora: Canidae) (PDF). Genetics and Molecular Biology. 39 (3): 442—451. doi:10.1590/1678-4685-GMB-2015-0189. PMC 5004827. PMID 27560989.
- ↑ Castelló, J. R. Canids of the world: wolves, wild dogs, foxes, jackals, coyotes, and their relatives. — Princeton University Press, 2018. — С. 42–73. — ISBN 9780691176857.
- ↑ Lycalopex. The Animal Diversity Web. Процитовано 09.06.2025.
 |
Це незавершена стаття з теріології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
