Перейти до вмісту

Дашкевич Ярослав Романович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Ярослав Романович Дашкевич
Ярослав Дашкевич у Львові (кінець 1980-х років)
Ярослав Дашкевич у Львові (кінець 1980-х років)
Народився13 грудня 1926(1926-12-13)
Львів, Польська Республіка
Помер25 лютого 2010(2010-02-25) (83 роки)
Львів, Україна
ПохованняЛичаківський цвинтар Редагувати інформацію у Вікіданих
КраїнаСРСР → Україна
Діяльністьісторик, вірменознавець Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materЛьвівський університет
ГалузьІсторія України, сходознавство, вірменознавство, археографія, джерелознавство, бібліографія
ЗакладІнститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України
Львівський університет
Вчене званняпрофесор
Науковий ступіньдоктор історичних наук
Відомі учніАндрій Ґречило
Мирон Капраль
Ігор Скочиляс
Ярослав Федорук
Ярослав Грицак
БатькоДашкевич Роман Іванович Редагувати інформацію у Вікіданих
МатиОлена Степанів Редагувати інформацію у Вікіданих
У шлюбі зШереметьєва-Дашкевич Людмила Дмитрівнаd Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Заслужений діяч науки і техніки України
Автограф
Роботи у Вікіджерелах
Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Дашкевич Ярослав Романович у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Яросла́в Рома́нович Дашке́вич, повне ім'я Ярослав-Іван-Ананія Дашкевич[1] (псевдоніми та криптоніми Д. Іваненко, С. Корибут, Ярослав Степанів, Д. Ярович, Stepaniv Jaroslav та інші[2]; 13 грудня 1926(19261213), Львів — 25 лютого 2010, Львів) — український історик, сходознавець, вірменознавець, археограф, джерелознавець, бібліограф і громадський діяч[3][4]. Доктор історичних наук (1994), професор (1996). Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1990) та Української вільної академії наук (1994)[3].

Син генерал-хорунжого Армії УНР Романа Дашкевича та хорунжої Українських січових стрільців Олени Степанів[2]. У грудні 1949 року заарештований органами МДБ, а 1950 року засуджений до десяти років позбавлення волі; в ув'язненні перебував до 1956 року[2]. Після звільнення впродовж радянського періоду неодноразово зазнавав звільнень з роботи і, за власними словами, загалом шістнадцять років залишався безробітним[3][5].

Засновник і керівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України, заступник директора цього інституту, завідувач кафедри сходознавства Львівського університету. Президент Історичного товариства Нестора-літописця[3]. Його вважають засновником львівської археографічної школи[6][4].

Автор понад 1700 наукових і публіцистичних праць[4]; разом із редакторськими напрацюваннями його бібліографія сягає близько двох тисяч позицій[7][8]. Досліджував історію вірменських громад в Україні, українсько-східні зв'язки, спеціальні історичні дисципліни, історіографію та бібліографію. Наукове визнання здобув передусім як вірменознавець та орієнталіст, праці якого друкувалися в Польщі, Франції, Німеччині, США та Вірменії[9]. Історик Ярослав Грицак зарахував його до небагатьох українських істориків, відомих у світі[10].

Життєпис

[ред. | ред. код]

Родина та ранні роки

[ред. | ред. код]
Батько, Роман Дашкевич, у однострої старшини Українських січових стрільців (1918)
Мати, хорунжа УСС Олена Степанів (1915)

Ярослав Дашкевич народився 13 грудня 1926 року у Львові в родині адвоката, колишнього генерал-хорунжого Армії УНР Романа-Миколи Дашкевича та викладачки гімназії, колишнього чотара Української Галицької армії Олени Степанів[2]. Батько був одним з організаторів парамілітарних товариств «Січ» і «Луг»[11]. За родинною традицією, батько походив із князівського роду Корибутів[1]. Ярослав був єдиною дитиною в сім'ї[12]. Влітку 1944 року, коли до Львова наближалася Червона армія, Ярослав разом із матір'ю мав змогу емігрувати, але вони свідомо вирішили залишитися в рідному місті[11].

Дитинство і юність Дашкевича припали на часи частих змін влади в Галичині. За спогадами, у чотирирічному віці він бачив польську пацифікацію в селі, де жили його дід і бабуся. Згодом став свідком арештів сусідів органами НКВС після 1939 року, а в роки німецької окупації — репресій проти своїх гімназійних товаришів[12]. Серед чинників формування своїх переконань сам Дашкевич називав родинне виховання, школу та молодіжні організації[12].

Восени 1939 року, після приходу радянських військ до Львова, батько виїхав на Лемківщину[13]. Пізніше він емігрував до Австрії, щоб уникнути радянських репресій, і так і не зміг повернутися до Львова. Востаннє син бачив його сімнадцятирічним[12]. Роман Дашкевич помер у 1975 році в Куфштайні[13].

Навчання та бібліотечна праця (1944—1949)

[ред. | ред. код]

У 1944 році Ярослав Дашкевич закінчив Академічну гімназію у Львові[2], склавши іспити на атестат зрілості екстерном[4]. Того ж року навчався у Львівському медичному інституті, проте невдовзі перевівся на філологічний факультет Львівського університету, який закінчив за спеціальністю «українська мова і література» у 1949 році[4]. Паралельно у 1949 році навчався заочно в Нафтовому інституті імені Івана Губкіна в Москві[2]. Вступити до аспірантури після університету йому не дозволили[12].

Одночасно з навчанням Дашкевич працював у Львівській бібліотеці АН УРСР (нині Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника): бібліотекарем відділу рукописів, старшим бібліотекарем і бібліографом Кабінету Івана Франка, виконувачем обов'язків завідувача бібліографічного відділу[3]. Бібліографічний відділ на той час існував лише фактично, без юридичного оформлення[14].

Під загальним керівництвом директора Бібліотеки АН УРСР Юрія Меженка Дашкевич очолював львівську частину робіт над «Бібліографією української книги 1798—1914 років». Ідею цього проєкту було обговорено на нараді в Києві 21—22 грудня 1945 року[4]. До припинення роботи через репресії львівська картотека налічувала понад 35 тисяч назв[14]. Першою друкованою працею молодого бібліографа стала розвідка «Словник псевдонімів, криптонімів, криптограм: спроба системи», опублікована в 1946 році[4]. Він також уклав велику чорнову картотеку до словника псевдонімів, однак завершити цю роботу завадив арешт. За твердженням Мирона Капраля, згодом цими напрацюваннями без зазначення авторства скористався інший дослідник[15].

Арешт і ув'язнення (1949—1956)

[ред. | ред. код]

Ярослава Дашкевича заарештували 10 грудня 1949 року[15][4]. Арешт стався в межах кампанії, розгорнутої після вбивства письменника Ярослава Галана в жовтні 1949 року. До січня 1950 року з Львівської наукової бібліотеки звільнили близько двадцяти фахівців[16]. Сам Дашкевич вважав свій арешт одним із наслідків цього вбивства[17]. Формальним приводом стало зберігання й поширення «контрреволюційної літератури». Водночас слідство цікавилося ним як сином відомої діячки Олени Степанів, яку також заарештували[16][18]. За словами самого історика, безпосередньою причиною стало пересилання до Ленінграда матеріалів для колекції шевченкіани, згодом до обвинувачення додали допомогу підпіллю та зберігання антирадянської літератури[16].

У 1950 році Дашкевича засудили до десяти років позбавлення волі[2]. Покарання відбував у тюрмі МДБ у Львові та тюрмі МВС у Золочеві, пересильних в'язницях Львова, Києва, Харкова, Петропавловська, пересильному таборі в Карабасі. Потім перебував у виправно-трудових таборах, зокрема в Особливому Піщаному таборі (Пєсчанлаг) у Спаську та Карагандинському таборі[16]. Саме в ув'язненні розпочалися його вірменознавчі студії: у таборі поблизу Караганди, де перебували люди понад ста національностей, він зблизився з вірменськими в'язнями, які відкрили йому мову та культуру свого народу[19].

У червні 1956 року Дашкевича звільнили зі зняттям судимості, після чого він повернувся до Львова[3][4]. Реабілітований лише в 1995 році[12][4].

Між роботою та безробіттям (1956—1990)

[ред. | ред. код]
Титульний аркуш «Словника польських скорочень» (1959)

Упродовж 1956—1957 років Дашкевич залишався без роботи[2]. З 1957 по 1966 рік працював бібліографом відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові[3][4]. Брав участь у підготовці багатотомної «Історії міст і сіл УРСР»[4].

Першу вірменознавчу статтю, присвячену польському мовознавцеві Янові (Іванові) Ганушу як дослідникові мови західноукраїнських вірмен, Дашкевич опублікував у 1960 році в єреванському «Історико-філологічному журналі»[19]. У 1962 році в Єревані вийшла його монографія «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV—XIX веков»[20]. На її основі 1963 року в Інституті історії АН Вірменської РСР він захистив кандидатську дисертацію «Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV—XIX ст.»[2]. За оцінкою Олени Василюк, у тогочасних умовах захист такої праці в Україні був би неможливим[19].

У 1966 році Дашкевича звільнили з Інституту суспільних наук, і впродовж 1966—1967 років він знову не мав роботи[2]. З 1967 по 1972 рік працював старшим науковим співробітником і виконувачем обов'язків завідувача відділу Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові[2]. Після звільнення з музею в 1972 році він до 1974 року не мав постійної роботи[3]. У 1973 році він нетривалий час працював начальником відділу допоміжних історичних дисциплін Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові[2]. Від 1974 року працював у цьому архіві старшим науковим співробітником[2]. Згідно з енциклопедичними довідками, роботу в архіві він втратив у 1978 році[3][2], тоді як за пізнішими дослідженнями — 1 квітня 1980 року[21][4]. Мирон Капраль пов'язував це звільнення з втручанням КДБ[21].

Після 1972 року Дашкевичу фактично заборонили друкуватися в Україні: його ім'я потрапило до «чорного списку», розісланого редакціям і видавництвам. Відтак він публікувався під псевдонімами або у виданнях Вірменії та Росії. У його помешканні чотири рази проводили обшуки, під час арештів і обшуків було конфісковано значну частину його бібліотеки[12]. Його спроба перейти на роботу до Вірменії не вдалася через втручання партійного керівництва[12]. Водночас Омелян Пріцак у 1970-х роках неодноразово запрошував його до Гарвардського університету, однак Дашкевич відмовився виїжджати з України[10][22].

Найтриваліший період вимушеного безробіття тривав з 1980 до жовтня 1990 року[4]. Попри це Дашкевич продовжував наукову роботу, брав участь у конференціях і видавничих проєктах[21]. За спогадами Марти Богачевської-Хом'як, він мешкав тоді в напівхатині без водопостачання, з пічним опаленням на дровах[11]. За даними Ігоря Скочиляса, він брав участь у дисидентському русі, зокрема в діяльності Української Гельсінської спілки, а свої статті в західних журналах, зокрема в «Harvard Ukrainian Studies», друкував переважно під псевдонімами[11]. Він підтримував зв'язки з дисидентським середовищем Москви, брав участь у поширенні самвидаву та допомагав переслідуваним отримувати матеріальну підтримку із Заходу[12]. Ігор Гирич згадує і про його участь у поширенні журналу В'ячеслава Чорновола «Український вісник»[8].

У роки «перебудови» Дашкевич долучився до відновлення археографічних досліджень в Україні. На Всеукраїнській археографічній нараді 6—8 грудня 1988 року він виступив із доповіддю про вивчення та публікацію східних джерел, а 20 січня 1989 року розширене бюро Археографічної комісії АН УРСР схвалило його програму видання таких джерел на 1989—1994 роки[23]. Того ж 1989 року він очолив комісію з видання спадщини Михайла Грушевського[24][4].

Керівництво науковими установами та викладання (1990—2010)

[ред. | ред. код]
Ярослав Дашкевич біля Центрального державного історичного архіву у Львові (вересень 1992)

З 1 листопада 1990 року Дашкевич працював провідним науковим співробітником Інституту суспільних наук АН України[4]. У 1990—1991 роках очолював Львівське відділення Археографічної комісії АН УРСР, згодом перетворене на Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського[2]. Рішення про створення відділення бюро Відділення історії, філософії і права АН України ухвалило 25 травня 1992 року, а наказ директора інституту Павла Соханя підписано 27 серпня 1992 року. Повноцінну роботу відділення розпочало 1 вересня 1992 року. Першими його співробітниками, окрім Дашкевича, стали Андрій Ґречило, Надія Халак та Ярослав Федорук[25]. Від 1993 року Дашкевич був заступником директора Інституту української археографії та джерелознавства[3], а також провідним науковим співробітником Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського НАН України[2].

У 1994 році за сукупністю наукових праць на підставі доповіді «Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга половина XIX—XX ст.)» йому присудили науковий ступінь доктора історичних наук[2]. Від 1995 року викладав у Львівському університеті[18], а з 1996 року — професор кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін[3]. У 1998 році очолив відновлену кафедру сходознавства філологічного факультету Львівського університету[3][22]. Упродовж 1996—1997 років очолював експертну комісію з історичних наук Вищої атестаційної комісії України[6].

Ярослав Дашкевич у Відні (вересень 1993)

За даними некролога в «Українському історичному журналі», під керівництвом Дашкевича захищено десятки кандидатських і докторських дисертацій[6]. Коли Дашкевич розпочав формувати колектив Львівського відділення, Ярослав Грицак на його прохання порекомендував йому молодих дослідників із Товариства Лева та Львівської асоціації молодих істориків — Ярослава Федорука, Андрія Ґречила та, ймовірно, Мирона Капраля. Ігоря Скочиляса до Дашкевича привів Микола Крикун. За словами Грицака, усі вони з часом стали учнями Дашкевича[26]. Під керівництвом Дашкевича Андрій Ґречило в 1996 році захистив кандидатську дисертацію «Українська міська геральдика: тенденції розвитку»[27], а Мирон Капраль того ж року — дисертацію «Фінансові книги Львова другої чверті XVI ст. як джерело дослідження історичної демографії та соціотопографії»[28]. Він також був науковим керівником кандидатської дисертації сходознавиці Олени Мавріної «Виникнення та становлення Кримського ханату», захищеної в Інституті сходознавства 2005 року[29]. Як науковий редактор супроводжував монографії своїх співробітників: Ігоря Скочиляса про релігію та культуру Західної Волині (2008) і Галицьку (Львівську) єпархію (2010), Ярослава Федорука про Віленський договір 1656 року (2011), а також підготовлені Мироном Капралем збірники привілеїв Львова (2007, 2010)[4]. Свої спогади про Дашкевича Ігор Скочиляс опублікував під назвою «Мій Учитель»[4].

До учнів Дашкевича зараховував себе і Ярослав Грицак. Саме Дашкевич запропонував йому захистити як докторську дисертацію синтез новітньої історії України і супроводжував його на всіх етапах — від захисту в Інституті української археографії в Києві до рішення ВАК (1996). Наприкінці 1990-х років їхні погляди розійшлися: за словами Грицака, Дашкевич стояв на націоналістичних, а він сам — на ліберальних позиціях, і з учня він перетворився на опонента свого наставника[30]. Мирон Капраль, який з березня 2010 року виконував обов'язки керівника Львівського відділення, а з липня 2012 року очолив його[28], наголошував, що той свідомо набирав до відділення молодих науковців і зумів створити власну наукову школу[25]. У 1992 році Дашкевич започаткував у Львові щорічні наукові конференції «Історія релігій в Україні»[11]. Він також був ініціатором перших в Україні наукових конференцій з історії визвольної боротьби 1920—1950-х років[25].

Попри офіційне визнання, дві спроби обрати Дашкевича членом-кореспондентом НАН України не мали успіху[18]. Разом із Ярославом Ісаєвичем, з яким його пов'язувало тривале суперництво, він уособлював львівське історичне середовище від початку 1990-х років до 2010 року[18].

Смерть і поховання

[ред. | ред. код]
Надгробок Ярослава та Людмили Дашкевичів на 82-му полі Личаківського цвинтаря

Ярослав Дашкевич помер 25 лютого 2010 року у своєму помешканні на вулиці Зеленій у Львові, на 84-му році життя[11]. Громадська панахида і парастас відбулися в приміщенні Товариства охорони пам'яток історії та культури за участі священиків Української греко-католицької та Вірменської апостольської церков. Кількатисячна похоронна процесія пройшла від храму Пресвятої Трійці до Личаківського цвинтаря, де історика поховали[11].

Наукова діяльність

[ред. | ред. код]

Енциклопедія історії України зараховує до кола наукових інтересів Дашкевича українську історіографію, джерелознавство, спеціальні історичні дисципліни (археографію, бібліографію, дипломатику, історичну географію та картографію, сфрагістику), сходознавство, українсько-вірменські, українсько-турецькі та українсько-єврейські відносини[2]. Біографи наголошують, що власні напрями досліджень він вибудовував у руслі історико-джерелознавчої традиції школи Михайла Грушевського, з учнями якого — Іваном Крип'якевичем і Мироном Кордубою — спілкувався ще в юності. Згодом він опублікував про них спогади та розвідки, зокрема нарис «У науковій лабораторії історика» про Івана Крип'якевича, з синами якого приятелював від дитинства[7].

Бібліографія та книгознавство

[ред. | ред. код]

Бібліографія стала першою науковою ділянкою Дашкевича. Центральне місце в його книгознавчих зацікавленнях посідав проєкт репертуару української книги, започаткований Юрієм Меженком[4]. Через кілька десятиліть після вимушеної перерви він виступив науковим редактором дев'ятитомного видання «Репертуар української книги, 1798—1916: матеріали до бібліографії», яке Львівська наукова бібліотека імені Василя Стефаника випускала впродовж 1995—2005 років на основі збереженої львівської картотеки[14][4].

Дослідниця Луїза Ільницька виокремлює у працях Дашкевича цілісну концепцію національної бібліографії. Ключовим питанням він вважав визначення поняття «українська книга» і обстоював мовний критерій, за яким до неї належать видання українською мовою. Від бібліографа вимагав повноти охоплення, використання джерел поза бібліотечними каталогами та опису видань de visu зі збереженням оригінального правопису[31]. Також виступав за включення до національної бібліографії видань, надрукованих язичієм і діалектами[32]. Він віддавав перевагу терміну «україністика» і критично оцінював проєкт «Україніка-350», який, на його думку, не виконував функцій національної бібліографії[33].

Серед інших бібліографічних праць Дашкевича — «Словник польських скорочень» (1959)[34], огляди легальної та нелегальної преси Комуністичної партії Західної України, видані в Україні та Польщі, а також покажчик «Закарпаття в українській етнографічній літературі XIX ст.» (1989)[4]. У 2021 році його книгознавчі праці зібрано в томі «У світі книжки»[4].

Вірменознавство

[ред. | ред. код]

Вірменознавство стало провідним напрямом наукової діяльності Дашкевича. За майже п'ятдесят років він опублікував понад сто праць на цю тему[19], а за іншими підрахунками — понад 120 статей про українсько-вірменські зв'язки[4]. Науковець вільно володів вірменською мовою і підтримував тривалі наукові зв'язки з Вірменією[4]. Предметом його досліджень була передусім історія вірменських колоній у Львові та Кам'янці-Подільському і джерела до неї[20].

Важливим етапом стала співпраця з польським тюркологом Едвардом Триярським[pl], головним редактором часопису «Rocznik Orientalistyczny[pl]»[35]. Упродовж 1969—1979 років вони спільно опублікували низку видань вірмено-кипчацьких документів зі львівських збірок: шлюбних договорів, заповітів, боргових зобов'язань, записів вірменського духовного суду, а також бібліографію вірмено-кипчацької мови[20]. Окремі статті Дашкевича друкувалися в часописах «Revue des Études arméniennes», «Ural-Altaische Jahrbücher» та «Harvard Ukrainian Studies»[35].

У 1969 році в Києві вийшов підготовлений ним збірник документів «Украинско-армянские связи в XVII веке»[2]. Вірменознавчі статті та рецензії 1954—1989 років історик зібрав у книзі «Вірменія і Україна», що вийшла 2001 року у Львові та Нью-Йорку[35][4]. За цю працю він отримав премію НАН України імені Агатангела Кримського[36][4]. Посмертно, у 2012 році, побачила світ збірка його праць «Вірмени в Україні: дорогами тисячоліть»[4].

Сходознавство

[ред. | ред. код]

Крім вірменознавства, Дашкевич досліджував широке коло орієнталістичних проблем. Наскрізною в його працях є концепція «Великого кордону», за якою степове пограниччя України було не лише зоною збройного протистояння, а й простором етнокультурного обміну та взаємодії конфесій[37]. Він вивчав етногенез і субетнічний поділ кримських татар, історію ісламу в Криму, українсько-кримськотатарські взаємини, періоди осідання татар на українських землях у XIV—XVII століттях[38]. Окремі розвідки присвятив грекам Північного Причорномор'я, калмикам, черкесам в Україні XVI—XVII століть, золотоординській проблематиці та загадковим «сарацинам» середньовічних джерел[39].

Серед найвідоміших сходознавчих праць Дашкевича — стаття про турецький документ українською мовою середини XVI століття як джерело до походження українського козацтва, опублікована в «Harvard Ukrainian Studies» у 1977 році, розвідки «Ясир з України (XV — перша половина XVII ст.) як історико-демографічна проблема» (1993) і «Русь і Сирія: взаємозв'язки VIII—XIV століть» (1994)[2]. У його архіві виявлено 102 сходознавчі праці, частину з яких через політичні обставини за життя автора не було опубліковано[40]. Ці праці планувалося включити до збірника «Україна і Схід»[40], що вийшов 2016 року[4].

Як завідувач кафедри сходознавства Львівського університету та член редакційних колегій видань Інституту сходознавства Дашкевич керував аспірантами та опонував дисертації з орієнталістики[22].

Джерелознавство, археографія та спеціальні історичні дисципліни

[ред. | ред. код]

Джерелознавчі праці Дашкевича охоплюють джерела до історії України середньовічного, ранньомодерного та новітнього періодів, значна частина яких має східне походження. Він опублікував численні розвідки з генеалогії, історичної демографії, геральдики, емблематики, вексилології, сфрагістики, історичної іконографії, історичної географії, топоніміки, історичної картографії, архівознавства, дипломатики, філігранології, історії паперу та метрології[41]. Ці дисципліни він розглядав як «фахову майстерню» історика, необхідну для здобуття об'єктивних знань про минуле[41].

Дашкевич послідовно обстоював критичне ставлення до історичних джерел. Він закликав істориків працювати з оригінальними текстами, а не із застарілими перекладами чи вторинними цитатами[23]. У доповіді про джерела до історії Галицько-Волинського князівства другої половини XIII століття, виголошеній у квітні 1990 року на конференції в Києві, він зарахував до автентичних лише шість недатованих князівських грамот, а частину інших документів вважав пізнішими пам'ятками, складеними на основі втрачених оригіналів[42].

Як археограф він започаткував у Львівському відділенні Інституту української археографії серії «Львівські історичні праці» та «Львівські історичні пам'ятки», виступав науковим редактором видань привілеїв міста Львова і документальних збірників з історії українського визвольного руху[4]. Разом із Василем Куком упорядкував збірник «"Особые папки" Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944—1948 рр.» (2010)[4].

Праці з джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін посмертно зібрано в томі «Майстерня історика» (2011)[41].

Історична картографія

[ред. | ред. код]
Генеральна карта України Гійома Левассера де Боплана (1648). Літературу про Боплана та його карти Дашкевич систематизував у «Бібліографічній Бопланіані» (1998)
Карта Центральної та Східної Європи (1493). Атлас «Україна на стародавніх картах» (2004) охоплює карти, видані від 1493 до 1649 року

Історична картографія та історична топографія належали до постійних напрямів досліджень Дашкевича[2][41]. У 1988 році він опублікував розвідку «Корпус зображень міст України XVI—XVIII ст.»[4]. Досліджував зображення Кам'янця-Подільського 1670-х років і XVIII століття як історико-топографічне джерело (1991)[34]. Уклав «Бібліографічну Бопланіану» (1998) — бібліографію праць про Гійома Левассера де Боплана[4].

Дашкевич високо оцінював доробок свого попередника Веніаміна Кордта, назвавши його факсимільне видання давніх карт України «золотим фондом картознавства України»[43]. Разом із Марією Вавричин та Уляною Кришталович він підготував атлас «Україна на стародавніх картах. Кінець XV — перша половина XVII ст.» (2004; перевидання — 2013)[4]. В атласі вміщено кольорові репродукції 83 карт, надрукованих між 1493 і 1649 роками, з фондів Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника та Наукової бібліотеки Львівського університету. Сорок одну з них свого часу описав або відтворив Кордт[44]. Продовженням став атлас «Україна на стародавніх картах. Середина XVII — друга половина XVIII ст.» (2009), виданий у серії «Пам'ятки картографії України»[4]. Дашкевич також очолив редакційну колегію збірника «Історичне картознавство України» (2004), підготовленого Львівським відділенням Інституту української археографії спільно з Брандонським університетом[en] (Канада)[4].

Історіографія та концепція історії України

[ред. | ред. код]

У період «перебудови» Дашкевич виступав із численними статтями про «білі плями» української історії. Він критикував замовчування радянською історіографією полково-сотенного устрою Гетьманщини, пов'язуючи його з запереченням традиції української державності. Також відкидав класове трактування походження козацтва та однобічний промосковський виклад історії, звертав увагу на шведський і турецько-татарський чинники[45]. Наполягав на поверненні до національного історичного наративу постаті Михайла Драгоманова[46]. У 1990 році написав передмову до перевидання «Історії України» Івана Крип'якевича, назвавши його несправедливо забутим на батьківщині істориком[47]. За оцінкою Анастасії Сопельняк, більшість його праць того часу мала науково-популярний характер, проте засвідчувала глибоке знання предмета[48].

Дашкевич брав участь у публічній дискусії «Спадщина» в Києві 5 грудня 1988 року, присвяченій Михайлові Грушевському, а від 1989 року очолював комісію з видання його спадщини. Факсимільне перевидання «Історії України-Руси» розпочалося в 1991 році[24]. Дашкевич також редагував покажчики до цього десятитомного видання[4].

Історик Сергій Біленький характеризує погляди Дашкевича як примордіалістське розуміння української національної ідентичності, а саму Україну історик трактував як пограниччя між Сходом і Заходом[18]. Ігор Гирич підкреслює, що Дашкевич відстоював національну парадигму історіографії, критично ставився до космополітичних тенденцій і вважав, що офіційна історіографія незалежної України лише формально змінила комуністичні гасла на національні[8]. Серед його концептуальних тез Гирич виокремлює твердження про те, що так званого Союзного договору 1922 року юридично не існувало[8]. Його історіографічні та публіцистичні нариси увійшли до книжок «Україна вчора і нині» (1993) і «Постаті: нариси про діячів історії, політики, культури» (2006; друге, доповнене видання — 2007)[34]. Третє, посмертне видання «Постатей» підготували його учні[49].

Громадська діяльність

[ред. | ред. код]

Дашкевич був помітною постаттю громадського життя Львова. У 1990 році з його ініціативи постало Українське геральдичне товариство[47]. Того ж року в праці «Символи, символи…» він виступив на підтримку повернення національної символіки. Полемізуючи з твердженнями про давнє «народне» походження червоного кольору, Дашкевич доводив, що символом козацтва був малиновий колір, а червоний у ті часи вважався кольором жалоби[47]. Від 1990 року очолював Сходознавчу комісію НТШ, а з 1991 року входив до президії товариства та очолював його історико-філософську секцію[3].

Від 1997 року був президентом Історичного товариства Нестора-літописця[3][6]; за іншими даними, обійняв цю посаду в 1998 році[2][4]. У 2005 році очолив Комітет захисту архівів[12]. Як знавець історичної проблематики виступав експертом на з'їздах ОУН(б)[8]. Регулярно друкувався у львівській пресі, зокрема в газеті «Ратуша», читав публічні лекції, виступав на телебаченні[8]. В останні роки життя писав публіцистику на суспільно-політичні теми, зокрема про події на Волині 1943 року та операцію «Вісла». За оцінкою Сергія Біленького, у цій публіцистиці Дашкевич дотримувався правих політичних поглядів[18].

Був членом редакційних колегій видань «Україна в минулому», «Релігія в Україні: дослідження, матеріали», «Літопис нескореної України» та інших[4].

Особисте життя

[ред. | ред. код]
Ярослав Дашкевич біля портрета матері, Олени Степанів

Дружина — Людмила Шереметьєва-Дашкевич, журналістка, учасниця дисидентського руху[3]. За словами журналіста Андрія Шевціва, дружина була для історика моральною опорою[12].

Мати, Олена Степанів, була заарештована в грудні 1949 року і повернулася до Львова з ув'язнення в 1956 році[50]. Олена Степанів померла у Львові 11 липня 1963 року[50].

Лист Романа Дашкевича до сина зі співчуттями з приводу смерті Олени Степанів (Куфштайн, 23 липня 1963)

У 2009 році за редакцією та з передмовою сина вийшла збірка спогадів і нарисів його батьків «Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси»[4].

Членство в наукових товариствах

[ред. | ред. код]

Ярослав Дашкевич був членом таких наукових організацій[6][3][4]:

Нагороди та відзнаки

[ред. | ред. код]

Свою промову під час вручення премії Фундації Антоновичів 20 травня 1994 року в Києві Дашкевич присвятив стосункам історії та політики. Він зауважив, що найкращі сім років молодості провів у тюрмах і таборах, які зробили його громадянином, а шістнадцять років безробіття парадоксальним чином зробили його науковцем[5].

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]
Меморіальна таблиця на будинку Наукового товариства імені Шевченка (вулиця Винниченка, 24) у Львові
Він світив на всю Україну, а його світло променіло набагато далі.

Ярослав Грицак. «Пам'яті великої людини» (2010)[10]

Після смерті історика його учні та колеги з Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства підготували кілька томів його вибраних праць[49][8][4]:

Посмертні збірники праць Ярослава Дашкевича
РікНазваУпорядникиВидавництво
2011«Майстерня історика: джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни»А. Ґречило, М. Капраль, А. ФелонюкЛьвів: Піраміда
2011«…Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстика (1989—2008)редкол. на чолі з П. Соханем; передм. І. ГиричаКиїв: Темпора
2012«Вірмени в Україні: дорогами тисячоліть»І. ГаюкЛьвів: Логос
2015[a]«Постаті: нариси про діячів історії, політики, культури», 3-тє вид.М. Капраль, Г. Сварник, І. Скочиляс, А. ФелонюкЛьвів: Піраміда
2016«Україна і Схід»Г. Сварник, А. ФелонюкЛьвів: Коло
2016«Україна на перехресті світів: релігієзнавчі й соціокультурні студії»Л. Моравська, І. СкочилясЛьвів: Видавництво УКУ
2021«У світі книжки»Н. Паславська, Г. Сварник, А. ФелонюкЛьвів

У 2011 році вийшов меморіальний збірник «Лицар духу»[4].

На пошану вченого у Львові проведено наукові конференції «Українське джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни на початку XXI ст.» (13—14 грудня 2011 року, до 85-річчя від дня народження) та «На межі між Сходом і Заходом» (13—14 грудня 2016 року, до 90-річчя), матеріали яких опубліковано у 2013 і 2018 роках[49]. Кафедрі сходознавства Львівського університету присвоєно ім'я Ярослава Дашкевича[4].

Документальну спадщину вченого зберігає Меморіальна бібліотека-архів Ярослава Дашкевича у Львові. Спільно з нею Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства реалізує проєкт «Наукова спадщина Ярослава Дашкевича», у межах якого оцифровуються та оприлюднюються матеріали його архіву[49].

Ярослав Грицак у некролозі порівняв Дашкевича з Іваном Франком і наголосив, що той, на відміну від багатьох відомих у світі українських учених, не емігрував, а ціною ув'язнення та безробіття зберіг власну інтелектуальну свободу[10]. Андрій Портнов присвятив порівняльному життєпису Дашкевича та Ярослава Ісаєвича окремий нарис у книзі «Історії істориків» (2011)[53].

Вибрані праці

[ред. | ред. код]

Бібліографія праць Дашкевича налічує понад 1700 позицій. Згідно з Енциклопедією історії України, Енциклопедією сучасної України та Українською бібліотечною енциклопедією, найважливішими є[2][34][4]:

  • Словник псевдонімів, криптонімів, криптограм: (спроба системи) // Наук. зб. б-ки АН УРСР. — Київ, 1946. — Ч. 1. — С. 26—50.
  • Словник польських скорочень. — Київ, 1959.
  • Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV—XIX веков: историогр. очерк. — Ереван, 1962. (рос.)
  • Украинско-армянские связи в XVII веке: сб. док. — Киев, 1969. (рос.)
  • A Turkish Document in Ukrainian from the Mid-sixteenth Century: On the Origin of the Ukrainian Cossacks // Harvard Ukrainian Studies. — 1977. — Vol. 1, № 2. — P. 211—224. (англ.)
  • Древняя Русь и Армения в общественно-политических связях XI—XIII вв. // Древнейшие государства на территории СССР. 1982. — Москва, 1984. — С. 177—195. (рос.)
  • Закарпаття в українській етнографічній літературі XIX ст.: бібліогр. покажч. — Київ, 1989.
  • Символи, символи… — Львів, 1990.
  • Україна вчора і нині: нариси, виступи, есе. — Київ, 1993.
  • Ясир з України (XV — перша половина XVII ст.) як історико-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. Нова серія. — 1993. — Вип. 2.
  • Русь і Сирія: взаємозв'язки VIII—XIV століть // Записки НТШ. — 1994. — Т. 228.
  • Боротьба з Грушевським та його школою у Львівському університеті за радянських часів // Михайло Грушевський і львівська історична школа. — Нью-Йорк; Львів, 1995.
  • Вірменія і Україна: зб. наук. ст. та рец., 1954—1989 рр. / упоряд. Г. Сварник, Я. Федорук. — Львів; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2001. — 760 с.
  • Україна на стародавніх картах. Кінець XV — перша половина XVII ст. / М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович. — Київ: Картографія, 2004. — 207 с.
  • Постаті: нариси про діячів історії, політики, культури. — Львів, 2006; 2-ге вид. — Львів: Піраміда, 2007. — 807 с.; 3-тє вид. — Львів: Піраміда, 2015.
  • Україна на стародавніх картах. Середина XVII — друга половина XVIII ст. / М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович. — Київ: Картографія, 2009. — 223 с.
  • «Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944—1948 рр.: зб. док. / упоряд. Я. Дашкевич, В. Кук. — Львів: Піраміда, 2010. — 592 с.

Посмертні збірники праць наведено в таблиці розділу «Вшанування пам'яті».

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
Коментарі
  1. ↑ У деяких бібліографічних описах — 2016 рік.
Виноски
  1. 1 2 Араджионі, Бубенок, Мавріна, 2016, с. 7.
  2. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 Ясь, 2004.
  3. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 Сварник, 2007, с. 250.
  4. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 Жданова, Негрейчук, 2015.
  5. 1 2 3 Writing a Factual History of Ukraine, 2011.
  6. 1 2 3 4 5 6 7 8 Скочиляс, 2010, с. 233.
  7. 1 2 Капраль, 2011, с. 5.
  8. 1 2 3 4 5 6 7 Гирич, 2021.
  9. ↑ Василюк, 2016, с. 23—24.
  10. 1 2 3 4 Грицак, 2010.
  11. 1 2 3 4 5 6 7 Скочиляс, 2010, с. 232.
  12. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 Шевців, 2006.
  13. 1 2 Сварник (Р.-М. Дашкевич), 2007.
  14. 1 2 3 Ільницька, 2012, с. 4.
  15. 1 2 Капраль, 2011.
  16. 1 2 3 4 Історику дали 10 років, 2019.
  17. ↑ Людина історії, 2010.
  18. 1 2 3 4 5 6 Bilenky, 2018.
  19. 1 2 3 4 Василюк, 2016, с. 23.
  20. 1 2 3 Fundamental Armenology, 2022, с. 213—214.
  21. 1 2 3 Сопельняк, 2023, с. 81.
  22. 1 2 3 Араджионі, Бубенок, Мавріна, 2016, с. 8.
  23. 1 2 Сопельняк, 2023, с. 81—82.
  24. 1 2 Сопельняк, 2023, с. 83—84.
  25. 1 2 3 Залізняк, 2018, с. 32—34.
  26. ↑ Грицак (Два Ярослави), 2011, с. 360.
  27. ↑ Гречило Андрій (Львівське відділення ІУАД).
  28. 1 2 Фелонюк, 2021.
  29. ↑ Араджионі, Бубенок, Мавріна, 2016, с. 13.
  30. ↑ Грицак (Два Ярослави), 2011, с. 361.
  31. ↑ Ільницька, 2012, с. 7—11.
  32. ↑ Ільницька, 2012, с. 12.
  33. ↑ Ільницька, 2012, с. 13—15.
  34. 1 2 3 4 Сварник, 2007, с. 251.
  35. 1 2 3 Василюк, 2016, с. 24.
  36. ↑ Василюк, 2016, с. 28.
  37. ↑ Араджионі, Бубенок, Мавріна, 2016, с. 9—10.
  38. ↑ Араджионі, Бубенок, Мавріна, 2016, с. 11—13.
  39. ↑ Араджионі, Бубенок, Мавріна, 2016, с. 9—16.
  40. 1 2 Араджионі, Бубенок, Мавріна, 2016, с. 9.
  41. 1 2 3 4 Майстерня історика, 2011.
  42. ↑ Сопельняк, 2023, с. 82.
  43. ↑ Щодра, 2016, с. 21.
  44. ↑ Трубчанінов, 2011, с. 176.
  45. ↑ Сопельняк, 2023, с. 82—83.
  46. ↑ Сопельняк, 2023, с. 83.
  47. 1 2 3 Сопельняк, 2023, с. 84.
  48. ↑ Сопельняк, 2023, с. 84—85.
  49. 1 2 3 4 Наукова спадщина Ярослава Дашкевича.
  50. 1 2 Доцентку засудили на 10 років, 2021.
  51. ↑ Дзюба, 2001.
  52. ↑ Указ Президента України № 1069/2006, 2006.
  53. ↑ Портнов, 2011.

Джерела

[ред. | ред. код]
Енциклопедії, довідники
Біобібліографічні покажчики
  • Ярослав Романович Дашкевич: біобібліографічний довідник / АН України, Інститут української археографії, Археографічна комісія. — К., 1993. — 84 с. — (Науково-довідкові видання з історії України. Вип. 20)
  • Ярослав Дашкевич: біобібліографічний покажчик / Уклад. М. Кривенко; авт. вступ. ст. А. Содомора; наук. ред. Л. Ільницька; НАН України, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. — Львів, 2006. — 263 с.
Монографії та збірники
  • Щодра О. Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2016. — 297 с. — ISBN 978-617-10-0319-4.
  • Mappa mundi: збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. — Львів; Київ; Нью-Йорк : Видавництво М. П. Коць, 1996. — 911 с.
  • Дашкевич Я. Майстерня історика: джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни / Упоряд.: А. Гречило, М. Капраль, А. Фелонюк; НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Львівське відділення. — Львів : Піраміда, 2011. — ISBN 978-966-441-269-5.
  • Капраль М. У майстерні історика: Ярослав Дашкевич як джерелознавець та дослідник спеціальних історичних дисциплін // Майстерня історика: джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни / Я. Дашкевич; упоряд.: А. Гречило, М. Капраль, А. Фелонюк. — Львів : Піраміда, 2011. — С. 5—43. — ISBN 978-966-441-269-5.
  • Лицар духу: меморіальний збірник, присвячений проф. Ярославові Дашкевичу / Упоряд.: І. Гирич та ін.; НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Львівське відділення. — Львів, 2011. — 159 с.
  • Портнов А. Ярослав Дашкевич і Ярослав Ісаєвич // Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії XX століття. — К. : Критика, 2011. — С. 201—224.
Статті
Інтерв'ю, спогади та публіцистика
Інші джерела

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дашкевич_Ярослав_Романович&oldid=49126697